Паліндром - Дивна любов

Сину, сину, ти моя найбажаніша дитина.
Повір мені, я тебе так чекав.
З мамою запланувала тебе як найліпшого нашого хлопчика.
Я твою маму любив.
Я ще не підозрював, що вона хвора.
Поки ти собі солодко спав,
На фоні співала тобі Ані Лорак.
Гасова лампа підсвічує морок невідомості, коли тобі сорок.
Через мамину рекурентну депресію я відчуваю лиш сором.
Її мова зазлинена, а в жовтих зубах торчать окурки.
Ти не подумай, я маму любив.
Пам’ятаєш, вкрав її я з дурки.
Моя любов надійна, серце добре заховано під іржавий панцир.
Ти подорослішав, сину, а я — це.
Ми тебе сплавили бабці, моїй мамі,
Вона тобі купувала кіндер.
Вона думала, ти знайдеш там сім’ю, яка ніколи не кине.
Ти зник з мого життя, віддався пубертату.
Ти не дав мені жодного шансу бути тобі добрий татом.
Ми похоронили бабцю — ще не висохла лопата,
Ти тратиш на нову курву свою мізерну зарплату.
Здається, тобі успадковано хворі мамині гени нездалі.
Знаєш, що наколки набивають собі лише розумово відсталі?
Глянь на себе — ти завжди сумний, тебе покинули друзі.
Ти сцикло, а не мужик, а бути нормальним тебе ще примусять.
Якщо ні — то я сам тебе закрию в особистій клітці.
Ти не можеш любити, піздюк, ти ще не в тому віці.
В тебе немає депресії —
Що ти видумуєш? Просто гуляєш мало.
Не пий тих таблеток, хочеш стати овочем, як мама?
Ти все зрозумієш сам —
Як матимеш своїх дітей.
Матимеш своїх дітей.
Зрозумієш сам мою дивну любов.
Матимеш своїх дітей. Матимеш своїх дітей.
Сину, сину, сину ангел мій,
Я тобі щасливо зичу долю.
Ти добре серце матимеш у житті,
А я — а я пишатимусь тобою.
Дев’ять місяців, щоб народитись,
Решта років повільно вмирати.
Половину життя я для тебе старався не бути тим дегенерантом,
Яким я тобі видавався.
Мої захоплення, мій гардероб, купка моїх нагород —
Дешевше для тебе, ніж гній на город.
Я малий, не міг побороти тебе з твоїм шкіряним паском.
Самотність моя розбухла, як свиня перед Паскою.
Пам’ятаю, як ти мене бив табуреткою.
Потім мені ще погрожував ножиком.
В чому причина такої ненависті? Я ще в пошуку.
Прекрасне, добре заховано від оченят, налити кров’ю.
Для мене любов сім’ї — то розкіш,
В батька — хліб з ікрою.
Додамо телебачення кабельне, чи якесь там дороге каберне.
Метелики в шлунку дитячому падають у кишківник каменем.
Я довго носив у собі цей камінь —
Цей важкий надграбок моєї любові до тебе,
І просто дивився на тебе як йобаний робот.
Я не можу дивитися в твої очі більше секунди —
Б’є током, як вода в Каховці,
Зовсім висохло моє око.
Немає чим плакати, немає слів, які мають сенси.
Погода у нашому домі дощить,
Та ми ще чекаємо Зевса.
Я віддаю тобі весь цей біль,
Весь цей дощ, який мені довелося носити по вітру
Від сквериків до площ мого міста,
Де я виріс на бабусиній надбавці.
Тож за любов дякую не тобі, а виключно бабці.
Зарадись спогаду, де ми м’ячик у коридорі копаєм.
Відпусти мене жити життя —
Я не твоя копія.
Ти це зрозумієш сам.
Матимеш своїх дітей. Матимеш своїх дітей,
Зрозумієш сам мою дивну любов.
Матимеш своїх дітей. Матимеш своїх дітей.
Сину, сину, сину.
Напевно, я ніколи сам —
Не матиму своїх дітей.
Не матиму своїх дітей.
Або я наберусь сил сказати, що я люблю,
Обіймаючи своїх дітей.
Обіймаючи своїх дітей.